Теорія конвергенції двох чинників розвитку (В. Штерн, 1871-1938) та структурна психологія (К. Коффка, 1886-1941)

Виникли як результат дискусії про значущість спадковості і середовища.

До наукового періоду Л.С. Виготського теорія конвергенції двох чинників розвитку була найпоширенішою у віковій психології. Відомим, наприклад, є висловлювання Г. Айзенка (1918-1997), що інтелект людини на 80% залежить від спадковості, а на 20% - від оточення.

З 1990-х років у зв'язку з новітніми досягненнями генетики концепція конвергенції знову набуває популярності, особливо в країнах пострадянського простору в умовах трансформаційних суспільно-економічних процесів. Існуючі в її рамках різнопланові наукові уявлення відрізняються тлумаченням взаємодії спадковості і середовища, дозрівання і научіння, біології та культури, вроджених і набутих якостей.

1. Теоретичні основи теорії конвергенції:

1) досягнення біогенетичної та соціогенетичної концепцій;

2) урахування для процесу становлення особистості змін у політичному, соціально-економічному розвитку.

2. Основні ідеї:

1) взаємодія середовища як комплексу умов для реалізації запрограмованих особливостей психіки і спадковості, якій належить вирішальна роль (В. Штерн);

2) на психічний розвиток і формування психіки людини впливають соціальні умови та між особистісні відносини (К. Хорні, 1885-1952);

3) поведінка людини визначається не потребами, а середовищем {Б. Скіннер); основними є проблеми активності суб'єкта в процесі розвитку та часу, коли впливає середовище.

3. Внесок теорії конвергенції в тлумачення природи психічного:

1) спроба знайти "золоту середину" в тлумаченні ролі двох чинників у становленні особистості;

2) ідеї паралельного впливу біологічного і соціального чинників на становлення особистості;

3) відкриття сенситивних періодів як найбільш сприятливих стадій для розвитку певних психічних функцій..

    У цілому проблема розмежування теорій психічного розвитку на основі його чинників завжди була умовною і сьогодні не є актуальною. Період конфронтації в науці, який відзначався особливою напруженістю в середині XX ст., Повинен закінчитися. У вивченні дитини має Домінувати комплексний підхід, який враховує новітні наукові досягнення.

    К.Д. Ушинський (1824-1871) є тією особистістю, яка кардинально вплинула на зміст історії науки. Він уперше здійснив синтез відомих на той час антропологічних знань, у зв'язку з чим вважається основоположником вітчизняної вікової і педагогічної психології:

1) якщо педагогіка хоче виховати людину у всіх відношеннях, то вона повинна спочатку пізнати її також у всіх відношеннях;

2) розробити план виховання особистості можна, спираючись на всі комплекси наук про людину;

3) звичка-це мета морального виховання (засвоєний рефлекс, з допомогою якого можна розв'язувати головні завдання педагогіки);

4) значущість емоційності в сприйманні;

5) вивчення уваги, почуттів, пам'яті, мислення тощо;

6) обґрунтування "напіврефлексів" як фундаментальної категорії (при цьому не поділяв учення І.М. Сеченова про рефлекси головного мозку) тощо;

7) уперше застосував поняття "педагогічна антропологія", вважаючи, що історичний аналіз є передумовою теоретичного висновку, який виходить з генетичного дослідження явищ і фактів.

За К.Д. Ушинським, єдиним джерелом пізнання, що являє собою активний, творчий процес, є об'єктивний матеріальний світ. Основу знань становить не "споглядання душі", а об'єктивний досвід і відчуття. Основні праці: "Людина як предмет виховання" (1867-1869), "Рідне слово" (1864-1870).

Педологічна концепція - наука про дітей. Виникла з Потреби синтезованих знань про дитину, оскільки окремі науки (медицина, психологія, фізіологія, педіатрія, соціологія, етнографія) вивчали її зі своїх позицій, здебільшого ігноруючи міжгалузеві зв'язки. Засновники: Г.-С. Холл, який створив першу педологічну лабораторію (1899) та його учень О. Хрісман, якому належить ідея назви нового вчення (1893).

Наукові уявлення Г.-С. Холла мають право на існування. За П.П- Блонським, войовничість дитини є рисою грецького мегаполісу; "смутність" підлітка - рисою середньовіччя; юнацький максималізм - проявами нового часу, однак сумнівно пояснювати будь-який факт поведінки дитини закладеними в минулому інстинктами. Слід зауважити, що ідеї повторення в розвитку дитини суспільних стадій суперечили тодішнім політико-ідеологічним настановам 1930-1940-х років, наприклад: привести народи до соціалізму можна, минаючи певні етапи розвитку суспільства (наводився приклад Монгольської народної республіки).